кафедра нормальной анатомии человека - Болонський процес чи кредитно-модульний варіант вітчизняної системи підготовки лікаря?

Приветствую Вас прохожий | RSS

Сайт кафедры нормальной анатомии человека


	Банальна істина – успіх практичної медицини, процвітання системи охорони здоров’я держави тримається на успішному функціонуванні трьох китів: професійної освіти, профільної науки у науково-дослідних інститутах та наукових лабораторіях університетів і практичної діяльності лікувально-профілактичних спеціалізованих закладів (ФАПів, амбулаторій, лікарень і диспансерів різного рівня). І все починаєтся з освіти, з суми знань і умінь, які здобуває вчорашній абітурієнт, сьогоднішній студент у творчому тандемі зі сформованим асистентом, зрілим доцентом, з ведучим науковий пошук аспірантом чи маститим професором, зрідка академіком. Про неї і поговоримо. Чотири роки тому наше МОЗ вирішило бути святішим Папи Римського, продемонструвати уміння крокувати у ногу з вимогами часу і одним розчерком пера тодішнього міністра-регіонала наказом № 52 від 31.01.2005 р. усі медичні факультети ВНЗ III – IV рівня акредитації перейшли на кредитно-модульну систему навчання, поринувши в море Болонське (чи процес?) европейського освітнього простору, заодно ліквідувавши педіатричні та санітарно-гігієничні факультети, які були зримою перевагою нашої вітчизняною адресної системи медичної освіти. Правда, у наступного міністра вистачило розуму і сили волі факультети відновити. Зауважимо, що в жодному класичному чи галузевому університеті України, що знаходятся у підпорядкуванні МО, такого масового запливу (чи забігу?) не відбулось. Там вирішили спочатку здійснити педагогічний експеримент на окремих факультетах чи спеціальностях, а по завершені повного професійно-навчального циклу, зваживши на його реальні результати, оцінивши всі "за” і "проти”, вибудовувати стратегію подальшого педагогічного поступу. Але 90 % освітнього простору держави залишилось традиційним – сесійно-семестровим, характерним для радянської освіти, чиї дипломи не визнавалися далі меж соціалістичного табору, а професіонали-лікарі у подавляючій більшості могли реалізуватись за кордоном хіба що "помічниками лікаря” (навіть з дипломом кандидата наук). Тому і до сьогодні вся нормативно-правова база української освіти зорієнтована на оту "вчорашню за змістом”, але максимально поширену і сьогодні систему здобуття професійних знань. І так буде ще років 3 – 5 (до завершання першого циклу експерименту), якщо МО не знайде вихід з юридичної колізії (чи тупику). До речі, тимчасовим правовим вирішенням проблеми могли б стати підзаконні акти-розпорядження Кабінету міністрів, зініційовані МО. В чому суть основних колізій між двома освітніми системами? Які переваги кредитно-модульної системи і як їх реалізувати в українських реаліях? На зламі тисячоліть протягом двох років я мав можливість безпосередньо ознайомитись з системою освіти у класичних і медичних університетах Франції (Сорбона, Сент-Етьен), Чехії (Прага), Словаччини (Братіслава), Польщі (Краків, Люблін), Італії (Болонья). Через своїх колег – професорів Тернопільського та Луганського медичних університетів, що пройшли стажування у США (Нью-Йорк, Кароліна, Філадельфія, Чикаго), Австрії (Відень) доповнив реальну картину організації світового освітнього професійного простору у класичних та медичних університетах. Відштовхнувшись від власних реалій завідувача кафедрою медичного університету (ми вже третій рік намагаємось реалізувати механізми Болоньї), і осмислюючи реалії закордоння, напрошуються до озвучення пропозиції по вирішенню больових точок сьогоднішньої кредитно-модульної системи медичної освіти. Загальновідомо, що знаня не даються, а беруться через власну інтелектуальну працю. Саме на реалізацію цього принципу і зорієнтована європейська (та світова) система медичної освіти. Для зручності студента вся навчальна програма розділена на професійні модулі, а об’єм предметних годин на кредити. При цьому визначений мінімальний об’єм обов’язкових предметів з кожного модуля і перелік предметів за вибором. Для реалізації освітньої програми для студента формується індивідуальний план навчання - дороговказ, за яким він і рухається. І цей план аж ніяк не підпорядкований сесіям чи семестрам. Термін навчання у медичному університеті сягає для 2/3 студентів 8 – 10 років (при тому, що для 1/3 – він дорівнює 5 – 6 рокам). І це при тому, що прохідна планка для абітурієнтів медичних університетів у вигляді суми балів на загальнодержавному тестуванні по закінченні коледжів, ліцеїв одна з найвищих серед усіх професійно-освітніх закладів. У світі вже давно забули про випускні чи вступні екзамени, а ми готові розіп’яти міністра освіти разом з президентом тільки за те, що ліквідувавши "вступну посівну кампанію”, позбавили багатьох ректорів реального сенсу займати посаду, імітуючи труди праведні на благо Вітчизни. Бо для подавляючої більшості з них вітчизна – то власна кишеня; чим глибша і об’ємніша вона – тим рідніша перша. І ніякі європейські закони про максимальний (8-річний) термін перебування на керівних посадах, чи віковий ценз тут не слугують зразком. Бо що не купляється за гроші, то те купляється за великі гроші і виливається у депутатські поправки до законів, за які голосують з дивною партийною одностайністю. Медична освіта стала різко здавати свої позиції з того року, коли дозволили набирати на медичні факультети студентів для навчання на розрахунковій основі за кошти фізичних і юридичних осіб. Таку форму навчання можна залишити для стоматологів, фармацевтів, іноземних студентів (гігантський фінансовий масив), але тільки не для вітчизняних лікарів – лікувальників. Закони МО визначають, що державне фінансування вузу визначається кількістю студентів, а отже 98 чи 99% студентів курсу обов’язково в перший же рік повинні стати студентами курсу наступного!? У цитованих мною закордонних університетах цей відсоток сягає не більше 30. Але ж за діючими положеннями нашої вищої школи студент, що не виконав курсову програму, відраховується з числа спудеїв за поданням деканату. А для чого? Чи не простіше такому студенту запропонувати продовжити навчання за індивідуальним планом, але з повним фінансовим відшкодуванням затрат? До речі, в європейських університетах основним документом чи підставою для відрахування є особиста заява студента і аж ніяк не доповідна інспектора деканату. У Франції на першому курсі можна перебувати 2 роки, у Німеччині (Лейпціг) – до трьох років, у Тель-Авиві чи Парижі після двох років навчання на одному курсі можна піти у регулярну армію і після служби отримати державну фінансову субсидію на подальше навчання і гарантію державного працевлаштування по закінченні. Сьогодні, в умовах наявного демографічного провалу серед абітурієнтного масиву, настав реальний момент для реалізації ідеї повного державного стипендіального забезпечення студентів-медиків на першому курсі з подальшим диференціюванням державної фінансової підтримки у прямій залежності від реальних академічних успіхів. Цьому сприяє шкала ранжування (ABCD) студентів, що лежить в основі кредитно-модульної системи рейтингового оцінювання успіхів. Загальновизнаний факт, що при кредитно-модульній системі навчання з рейтинговим оцінюванням кількість стипендіатів різко зменшилась. Ще раз повторюю – всі ті, хто в силу недостатньої шкільної підготовки чи власного небажання "напрягатись” не в силах освоїти обов’язкову річну освітню програму, за можливість вчитись за індивідуальним графіком повинні платити. І чим довше навчаєшся, тим більше платиш. Це загальноєвропейське правило. До речі, академічні відпустки в університетах Європи та США далеко не рідкість. Ними користується кожен 3 – 4 студент і їхньою причиною є не тільки стан здоров’я (як гласять наші законодавчі акти про освіту), а найчастіше необхідність заробити гроші для оплати подальшого навчання. І ще одне правило – усі ті студенти, хто отримує державну субсидію, по закінченні освіти повертає ії державі, не забуваючи п’ять – сім років відпрацювати у державних медичних закладах. І там ніхто не питає вашої згоди ни місце працевлаштування (місто чи містечко, профільна клініка чи сімейна амбулаторія), а стартова позиція – помічник лікаря чи штатний резидент. Ще раз повертаюсь до набору. Цього року його вперше будуть здійснювати за результатами державного тестування. Встановлено мінімальну планку для випускників, хто збирається подавати документи у ВНЗ. Але вона повинна бути диференційована по групах вузів і значно вищою за мінімальну для абітурієнтів медичних університетів. Тоді й зникне виплекана за останні роки ілюзія, що лікарем може стати кожен, чиї батьки здатні платити щорічно 2000 ум.одиниць за рік навчання у касу університету, чи одномоментно певну суму за державне місце у приватну кишеню. Повинне прийти розуміння, що для успішного завершення освітньої медичної дороги важливо мати не тільки початковий загальноосвітній фундамент "вище середнього” (без цього ніяк!), але й непересічні професійно-людські риси характеру – готовність до самопожертви, співчуття, добро й доброту. За роки навчання завтрашній лікар повинен засвоїти не тільки нинішній "зміїний”символ мудрості лікаря, а й факел самопожертви древньогрецького девізу "Аlies inservido consumor” – "Світячи іншим, – згораю сам!”. Тоді прийде розуміння, що незалежно від заплаченої суми за навчання (а вона вимірюється реальними успіхами), оплачена тільки можливість пройти дорогу до професійного становлення, а не черга довжиною у 6 років за дипломом. І тоді навряд чи стоматолог з червоним дипломом, але без реальних навичок, замість інтернатури вибере "дохідне” місце начальника паркової стоянки автомобілів біля центрального ринку (реальний випадок з випускником 2006 року, якого я вчив анатомії). Кредитно-модульна система навчання розрахована на професійно-оріентованих і мотивованих людей з середньою спеціальною або неповною вищою загальною освітою, які хочуть вчитися медицині і знають як це робити. У нашому варіанті – це випускники шкіл, ліцеїв або ж медичних коледжів (незначний відсоток). Згідно результатів анкетування, майже 90 % першокурсників вибрали медичну спеціальність, орієнтуючись на престижність (за їхніми уявленнями про її суть), сімейні традиції, поради родичів і знайомих. Менше 5 % мають реальне уявлення про істинну суть медичного буття через трудові навички санітара, фельдшера чи медсестри. Саме тому є актуальним створення чи збереження наявних (там де вони є) навчальних комплексів, структурованих по висхідній: базовий ліцей – медичний коледж – університет – медична університетська клініка. Це дасть змогу, починаючи зі старших класів, майбутнім першокурсникам медичних університетів цілеспрямовано і свідомо робити реальні кроки до здобуття майбутньої професії, усвідомити чи хоча б задуматись над прописною істиною, шо білий колір медичного халата є символом не тільки фізичної чистоти, а й чистоти душі та помислів. Загальновідомо, що істина не завжди лежить на кінці язика того, хто мовить слово. Часто-густо вона у вусі того, хто слухає і чує, того, - хто здатний критично аналізувати і оцінювати. Але ж хтось повинен сказати і донести цю емпірично-первинну думку! І таким джерелом у вузі є викладач. Статус викладача вищої школи, як у нас - так і за кордоном, є далеко не найпрестижнішим, якщо співставити зарплати практичного лікаря і професора-аудитора (це порівняння не на користь другого). Саме тому левову частину викладацького контингенту в університетах не тільки Азії, а й Європи, Америки складають вихідці з Індії, Китаю, постсоціалістичної Європи. Але для професора-пратика престижно бути професором визнаного університету – це викликає довіру пацієнтів і додає важливі бали у конкуренції за грошовитого пацієнта. Та й гонорари напряму залежать не тільки від професійної майстерності, а й від кількості вчених титулів на візитівці практикуючого лікаря. Тому добру половину, а то й три четверті викладацького складу у закордонних медичних університетах складають сумісники-клініцисти, які читають курси по принципу вузької спеціалізації (кардіолог, пульмонолог, гепатолог і т.д.). І це стосується не тільки клінічних дисциплін, а й теоретичних (патологія, морфологія, фізіологія). Як результат - співвідношення викладач-студент при цьому складає 1:3 на молодших курсах, 1:1 а то й 1,5-2 до 1 на старших курсах та в резидентурі. А тому наповнюваність груп на семінарах та практикумах сягає 4-6 чоловік.. Основу навчального процесу складає індивідуальна робота – аудиторна ( в присутності викладача) і позааудіторна самостійна (в читальних чи секційних залах, інтернет-кафе і т.ін.). Кредитно-модульна система передбачає новий статус викладача-консультанта, який не покликаний з трибуни, як з амвону, проголошувати прописні істини, а перебуваючи поряд,в партнерських відносинах , бути готовим відповідати на всі професійні (і не тільки!) запитання своїх вихованців. Є ще й інша складова у викладацькій роботі – контрольно-оцінююча. Але максимальну роль тут відіграє тестово-комп’ютерна система контролю. При цьому результати проміжних зрізів грають роль суто інформативних – а основне – кінцевий підсумок. І далеко не всі університети відмовились від предметних екзаменів. Часто-густо (Прага, Краків) на фундаментальних дисциплінах поєднуються проміжні модульні контролі і підсумкові екзамени – співбесіди з виявленням рівня засвоєння теоретичних знань і практичних навиків (наприклад, препарування). До слова, при наявності чудової сучасної матеріально-технічної бази у вигляді найрізноманітніших електронних моделей, муляжів, в університетах ЄЕС після прийняття відповідних загальноєвропейських юридичних хартій, при викладанні морфолгічних дисциплін (в першу чергу системної і клінічної анатомій) студенти дуже багато працюють безпосередньо у секційних залах, препаруючи фізичні тіла. В пору на фронтони академічних аудиторій медичних вузів Європи повернути історичний девіз древніх анатомічних театрів "Hіс locus est, ubi mors gеaudet succurere vitae” (Тут місце, де смерть торжествуючи, служить життю). А усі клінічні дисципліни студенти вивчають на базі власних профільних університетських клінік, як правило найпрестижніших і найкраще обладнаних, в яких вони не в статусі некликаних гостей (як у нас сьогодні), а повноправні співучасники лікувального процесу. Від 50 до 70% вакантних посад середнього медичного персоналу у цих клініках займають старшокурсники.. А що у нас? У групах 14-15 студентів. Часто-густо єдиними інструментами спілкування для донесення інформації і контролю знань-умінь є слово, ручка і папір. В кращому випадку на кафедрі є комп’ютерний клас з 8-10 машин першого-другого поколінь. Останні 2-3 роки після строгих прокурорських приписів єдиним джерелом поступлення натуральних органів і фізичних тіл є поодинокі випадки прижиттєвих заповітів на користь навчального процесу (як правило у медичному середовищі). Життя вимагає термінового законодавчого вирішення юридичних понять "мертвець”, "фізичне тіло”, "безрідний”, надавши можливість студентам освоювати ази будови людсьго тіла на натуральних препаратах, повернувши вікові традиції вітчизняної морфологічної школи, закладені Вальтером, Буяльським, Пироговим, Тонковим, Шевкуненко. Але ж Верховній Раді до таких "дрібниць” діла не має. Тут мільонами не пахне.. Держава дуже хоче, щоб ми були у Європі, у єдиній спільноті, єдиному освітньому просторі. Та тільки чомусь забула, що всяке бажання залишається мрією, якщо воно не підтверджене реальними діями. В данному випадку фінансовими. Кредитно-модульна система викладання потребує абсолютно іншого рівня матеріально-технічного забезпечення. В першу чергу – фінансового. При наповненні группи в 15 чи 25 чоловік говорити про індивідуальну роботу з кожним студентом не приходиться. Без комп’ютеризованого індивідуального робочого місця студента з виходом у світову інформаційну систему Internet провести контроль початкового і кінцевого рівня знань на кожній парі, організувати індивідуальну роботу на сучасному рівні, як того вимагають міністерські циркуляри і положення вітчизняної кредитно-модульної системи, просто нереально. Нова система співпраці викладача зі студентом вимагає нового покоління підручників, навчально-методичних матеріалів. Наші університетські підручники у своїй масі нічим не відрізняються від шкільних. Вони несуть для засвоєння певний критичний рівень інформації (часто-густо на рівні вчорашнього дня чи минулого століття) і не подають методичних рекомендацій як його засвоїти, де знайти ці "необхідні м’язи” у бурхливому інформаційному океані для нарощення на запропонований осьовий скелет книжки. У наших ВНЗ давно знівельоване поняття професійного рівня викладача. Необхідно різко підняти статус професора, завідуючого кафедрою, диференціювати заробітну плату в залежності від його професійного рівня (наукова ступінь, публікації, педагогічний стаж), корінним чином змінивши суть і форму атестації вузівських науково-педагогічних кадрів. Я ще застав ті часи, коли різниця у зарплаті асистента, доцента і професора відрізнялась між собою в рази, а початкова ставка викладача значно перевищувала середню зарплату в промисловому комплексі. А високоінтелектуальна праця професора оцінювалась аж ніяк не нижче праці сталевара чи менеджера банку. І доки ця закономірність дня вчорашнього не стане реальністю дня сьогоднішнього уся кредитно-модульна система європейського освітнього простору перетвориться у національну комедію, зіграною в містечковому театрі (українських вузах) напівпрофесійною трупою– невтішним результатом фарсового втілення на вітчизняних теренах світового освітнього геніального проекту рівня драматургії Шекспіра. Пикалюк Василь Степанович, д.м.н., професор, зав.каф.норм. анатомії людини Кримський державний медичний університет ім.С.І.Георгієвського Статья из журнала "Медицинский вестник"

Суббота, 18.05.2024, 11:47

Меню сайта

В помощь студентам

Форма входа

Календарь новостей

Наш опрос

Поиск

Друзья сайта

Обращения администрации

Статистика

Онлайн всего: 1

Гостей: 1

Пользователей: 0