Болонський процес  в медвузах через п’ять років після старту: на що сподівались (що планували) і що маємо.

Банальна істина – успіх практичної медицини, процвітання системи охорони здоров’я держави тримається на успішному функціонуванні трьох  рівноцінних складових: професійної освіти, профільної науки  і практичної діяльності. І все починаєтся з освіти, з суми знань і умінь, які здобуває вчорашній абітурієнт, сьогоднішній студент у творчому тандемі зі сформованим асистентом, зрілим доцентом, з ведучим науковий пошук аспірантом чи маститим професором, зрідка академіком. Про неї – медичну освіту України і поговоримо.

       Загальновідомо, що знаня не даються, а беруться через власну інтелектуальну працю. Саме на реалізацію цього принципу і зорієнтована європейська (та світова) система медичної освіти.

         У 2005 році, коли поза Болонським процесом залишалось три Європейські держави, Україна  юридично задекларувала свій намір до 2010 року втілити на своїх теренах кредитно-модульну систему навчання, яка мала гарантувати високу Європейську якість вітчизняної медичної освіти. Для цього протягом п’ти років було необхідно:

-  здійснити перехід на 2 освітньо-кваліфікаційні рівні підготовки лікаря:

    бакалавр – магістр (без спеціалиста);

-   інтегрувати навчальні бакалаврські програми коледжів з навчальними

    планами медичних університетів, надавши можливість випусникам починати

    навчання з ІІІ курсу;

-  забезпечити підготовку лікаря загальної  практики (сімейного лікаря) для

    вирішення проблем первинної медичної допомоги;

-   добитися співвідношення у вузі студент - викладач 1: 4(5);

-   створити  єдині навчально-науково-медичні комплекси з потужною

    науковою   базою;

-    перейти на 1,5-3 річну інтернатуру за скороченим списком спеціалізації;

-    збільшити  % самостійної роботи студентів до 40(60%);

-    створити   університетські  клініки;

-    перейти на  єдину Європейську  порівняльну систему наукових ступенів;

-         забезпечити безперевність системи медичної  освіти, запровадивши європейську систему післядипломної освіти (введення резедентури);

-         втілити у навчальний процес єдину систему залікових одиниць (ЄСТЕ) –

     Європейську кредитно-трансферну систему оцінювання;

-   скоротити  робочий тиждень студента  до 24-28 годин;

-   здійснити перехід з 7 факультетів на 3 за європейським зразком;

-    ввести індивідуальні навчальні плани, забезпечити  можливість вибору

     дисциплін та їх розподіл по роках  навчання;

-   втілити модульно-рейтингову систему навчання і контролю, відмінивши

    сесії (екзамени);

-   розширити  можливості студентського самоврядування;

-  зменшити  кількість дисциплін і  аудиторне навантаження, уніфікувавши

    навчальні плани, назви дисциплін;

- об’єктивізувати оцінювання знань викладачами;

- оптимізувати стипендіальне забезпечення за рахунок надання кредитів.

         Що маємо реально на день сьогоднішній?

-         Перехід на дворівневу систему підготовки медичних фахівців (бакалавр-магістр) так і не відбувся. Ми продовжуємо готувати молодших і просто спеціалістів, професіоналів з кваліфікаційним рівнем невідомим Європі,  як залишилась не адаптованою до Європейської вітчизняна система наукових ступенів та звань;

-         інтеграцію бакалаврських програм коледжів з навчальними  програмами 1-3 курсів медичних університетів так і не здійснено, а  випускники коледжів починають вищу медичну освіту з нуля;

-         за п’ять років співвідношення студент-викладач не зменшилось, а виросло до реальних 1:10 (якщо не враховувати адмінперсонал ВНЗів), а практичне педагогічне навантаження  зросло  на відсотків 10-15 за рахунок письмових контрольних робіт, тестового контролю, наповнення груп;

-         первинна медична допомога на засадах загальної практики – сімейної медицини забезпечена у сільській місцевості на 45%, а у місті на 8% (!);

-         дефіцит лікарів зріс з 15% до 20% і становить 48 тисяч, а кількість держбюджетних місць в медуніверситетах складає менше 50% набору (!);

-         так і не створена єдина адаптована до європейської система післядипломної спеціалізації та освіти, постійно міняються терміни інтернатури, кількість спеціальностей в ній;

-         збільшення відсотка самостійної роботи студентів, ліквідація екзаменів, та скорочення робочого тижня при мінімальному зменшенні кількості загальноосвітніх дисциплін за наявністю катастрофічного  рівня підготовки випускників шкіл привели до різкого погіршення рівня знань студентів з фундаментальних та клінічних дисциплін;

-         модульно-рейтингова система навчання та оцінювання за відсутності індивідуальних навчальних планів, можливості вибору дисціплин, реальних кінцевих стимулів (при розподілі на роботу), низькому технічному оснащенні кафедр не змінили наявної низької мотивації студентів до набуття знань,не провели до активації їх освітньої діяльності;

-         необхідність проводити модульне оцінювання одночасно в рамках розкладу у великого масиву курсу (та іще й неодноразового) нівелювало статус екзаменатора (як правило, професорів і найбільш досвідчених доцентів) і явно не добавило об’єктивності в оцінюванні;

-          так і не відбулася державна уніфікація ні назв та кількості дисциплін, ні єдиних навчальних планів з однаковою кількістю модулів та кредитів; більше того – окремі дисципліни та кафедри (як от топографічна анатомія, оперативна хірургія, фізичне виховання) встигли за цей час ліквідувати та  відновити;

-          розмова про багатопрофільні базові університетські клініки, де студенти и професори були б не гостями, а хазяїнами, так і залишились у своїй основі прожектами; погоди і фактичного стану речей не змінили задеклароване медичне об’єднання у Тернополі (зі збереженням форми власності кожного зі засновників) та стоматологічний центр у Львові, як і малопотужні платні малопрофільні клініки (чи поліклініки) окремих вузів, які змушені працювати на самоокупності  без держбюджетного фінансування.

      Поетапне втілення задекларованих кроків повинне було гарантувати скорочення робочого тижня студента медуніверситета до 24-28 годин, поглибити мотивацію до навчання, забезпечити системність у роботі студента протягом навчального року, підвищити його активність, внести елемент змагальності та рейтингової об’єктивізації оцінювання знань викладачами. В цілому ж успішне втілення елементів кредитно-модульної системи організації навчального процесу за Болонськими засадами повинне було гарантувати в перспективі світову мобільність і конкурентоздатність українських студентів, лікарів, викладачів.

     Кредитно-модульна система навчання розрахована на професійно-орієнтованих і мотивованих людей з середньою спеціальною або неповною вищою загальною освітою, які хочуть вчитися медицині і знають як це робити. У нашому варіанті – це випускники шкіл, ліцеїв або ж медичних коледжів (незначний відсоток). Згідно результатів нашого анкетування, майже 90 % першокурсників вибрали медичну спеціальність, орієнтуючись на престижність професії (за їхніми уявленнями про її суть), сімейні традиції, поради родичів і знайомих. Менше 5 % мають реальне уявлення про істинну суть медичного буття через трудові навички санітара, фельдшера  чи медсестри. Саме тому є актуальним створення чи збереження наявних (там де вони є) навчальних комплексів, структурованих по висхідній: базовий ліцей – медичний коледж – університет – медична університетська клініка. Це дасть змогу майбутнім першокурсникам медичних університетів цілеспрямовано і свідомо робити реальні кроки до здобуття майбутньої професії, усвідомити чи хоча б задуматись над прописною істиною, шо білий колір медичного халата є символом не тільки фізичної чистоти, а й чистоти душі та помислів.

         Українська медицина почала різко здавати свої позиції з того року, коли медичні інститути без будь-яких надзусиль одномоментно стали університетами чи академіями  (а тепер ще й національними) з правом навчання  студентів  на розрахунковій основі за кошти фізичних і юридичних осіб. Таку форму навчання можна залишити для стоматологів, фармацевтів, іноземних студентів  (гігантський фінансовий масив), але тільки не для вітчизняних лікарів – лікувальників. Закони  твердять, що державне фінансування вузу визначається кількістю  студентів, а отже 98 чи 99%  студентів курсу обов’язково в перший же рік повинні стати студентами  курсу наступного!? У  закордонних університетах цей відсоток  сягає не більше 30-40. Але ж за діючими положеннями нашої вищої школи студент, що не виконав курсову програму, відраховується з числа спудеїв за поданням деканату. А для чого? Чи не простіше такому студенту запропонувати продовжити навчання за індивідуальним планом, але з повним фінансовим відшкодуванням затрат? До речі, в європейських університетах основним документом чи підставою для відрахування є особиста заява студента і аж ніяк не  доповідна працівника  деканату.

В чому причина, чи хто винен?

 Відповідь однозначна:

     Держава винна, її правителі, яким ніколи в перервах між черговими

виборами до «касти привілегійованих користувачів державного бюджету» зайнятись реальною  законодавчою та фінансовою підтримкою проголошених освітніх реформ. Болонський процес розвивається зверху вниз, а отже й правове і фінансове  забезпечення повинні мати той же напрям.

    А поки що:

-         відсутність належного державного фінансування вузів заставляє вузи виживати самостійно, хто як вміє;

-         низький поріг мінімальної суми балів при тестуванні перетворюють медичну освіту з елітної у легкодоступне комерційне   навчання, що є недопустимим в      принципі;

-         загальнодержавна  демографічна криза, низький рівень підготовки випускників шкіл (вони не вміють і не хочуть вчитися) нівелювали рівень  навчального процесу у ВНЗах до критично низького;

-         мізерна зарплата породжує прогресуюче старіння професорсько-викладницького корпусу, дефіцит кваліфікованих викладачів.

Держава дуже хоче, щоб ми були у Європі, у єдиній спільноті, єдиному освітньому просторі. Та тільки чомусь забула, що всяке бажання залишається мрією, якщо воно не підтверджене реальними діями.  Кредитно-модульна система викладання потребує абсолютно іншого рівня матеріально-технічного забезпечення. При наповненні группи в 15 чи 25 чоловік говорити про індивідуальну роботу з кожним студентом не приходиться. Без комп’ютеризованого індивідуального робочого місця студента з виходом у світову інформаційну систему Internet провести контроль початкового і кінцевого рівня знань на кожній парі, організувати індивідуальну роботу на сучасному рівні, як того вимагають міністерські циркуляри і положення  кредитно-модульної системи, просто нереально. Нова система співпраці викладача зі студентом вимагає нового покоління підручників, навчально-методичних матеріалів.У наших ВНЗ давно знівельовані поняття університетської освіти та професійного рівня викладача. Необхідно різко підняти статус професора, завідуючого кафедрою, диференціювати їхню заробітну плату в залежності від  професійного рівня (наукова ступінь, публікації, педагогічний стаж), корінним чином змінивши суть і форму атестації вузівських науково-педагогічних кадрів. Різниця у зарплаті асистента, доцента і професора повинні відрізнятись між собою як рівень їх кваліфікації, а початкова ставка викладача не може бути меншою від середньої зарплати в промисловому комплексі. Високоінтелектуальна праця професора оцінювається у світі аж ніяк не нижче праці сталевара чи менеджера банку. І доки ця закономірність не стане реальністю дня сьогоднішнього, уся українська кредитно-модульна система європейського освітнього простору нагадуватиме  національну комедію зіграну у містечковому театрі (українських медичних «університетах»)  напівпрофесійною трупою  з невтішним результатом.

   Василь Степанович Пикалюк – професор, д. м. н., завідувач кафедри нормальної анатомії людини. Україна, АРК, м. Сімферополь вул. Р. Люксембург, б. 27а.