Медична реформа – погляд з університетської аудиторії

Топ-новиною телевизійних новин та республіканської преси стала задекларована можновладцями реформа державнорї системи охорони здоровья населення. Всяка реформа має два взаємнозалежні фактори: з одлного боку – це ті, ради кого  реформа здійснюється (у данному випадку 99,99 % населення країни за виключенням 0,01 відсотка держслужбовців найвищого рівня та олігархів - перші давно реформували під себе «Феофанію», інші – протоптали стежку до давно реформованої медицини зарубіжжя) з іншої – ті, чиїми руками вона буде здійснюватися, - а це багатотисячний колектив лікарів, медсестер, управлінців, що складають робочу силу запланованої реформи. Саме їхні інтереси і повинні визначати суть реформаторських дій.

В інтерв’ю першого заступника голови адміністрації президента Ірини Акімової від імені держави і керованого нею комітету з економічних реформ чи не вперше чітко задекларовані напрямки і зміст чергового державного прожекту (а може проекту на цей раз?) у галузі охорони здоров’я. У змісті стартуючої реформи поіменно визначені її цілі.  Четвертим пунктом (з чотирьох проголошених) виступає майбутнє підвищення статусу лікаря. Правда, виникає питання - чому цей пункт не перший? Бо хто ж буде втілювати ці ідеї у життя,  від кого залежить її кінцевий результат? І як збираються реалізувати цю основоположну ідею? Невже доплата за якість виконаних робіт в рамках коефіцієнту від нині діючої мізерної ставки та ще й  після обговорення медичною громадськістю та затвердження Мінздоров’я, і є реальним шляхом вирішення проблеми? Ілюзія чи обман?

Реформа декларує три напрямки: оптимізація мережі лікувальних закладів, перехід до програмно-цільового методу фінансування, впровадження контролю за якістю наданих послуг. Виникає запитання – серед усього цього перерозподілу і модернізації – де реальні кроки на створення сучасної, відповідної часу і запитам пацієнтів матеріально-технічної бази для профессійної діяльності та соціального статусу медичного процівника? Звідки мають взятися матеріальний статок і діагностично-лікувальні можливості сімейного лікаря? Невже не є очевидним той факт, що для успішного втілення реформи необхідно матеріально зацікавити її реалізаторів, створити хоча б близькі до оптимальних умови її здійснення? Я спілкуюся зі своїми колегами з регіонів, які стали пілотними для опробації реформаторських ідей – Вінниці, Донецька, Дніпропетровська. У системи охорони здоров’я цих областей держбюджет  не вклав жодної додаткової копійки для того, щоб проголошене було зреалізоване. Все має вирішуватись за рахунок сумації та перерозподілу. Неначе невідомо, що якщо сумувати вмісти двох жебрацьких торб, то нагодувати їх власників не вдасться.

Що ще дивує, насторожує і породжує сумніви у дієздатності авторів пропонованої реформи: – у цілях та засобах  ні слова про реформування системи підготовки та перекваліфікації медичних працівників. Складається враження, що ні влада, ні суспільство ніяк не хоче зрозуміти, що нині функціонуюча система підготовки лікарів в Україні дійшла до тої критичної точки, за якою стоїть завтрашній професійний крах! За роки незалежності держава зробила цілий ряд плономірних кроків, щоб знівелювати не тільки престижність лікарської професії, а й зруйнувати успадковану від СРСР систему фундаментально - якісної підготовки медичних працівників. Першим кроком було введення госпрозрахункової системи навчання у медичних ВНЗах для громадян своєї ж держави (до цього не додумалися ні Сорбонна, ні Кембрідж, ні Прага з Краковом) з поетапним  скороченням держзамовлення. В результаті – замість найвищого конкурсу елітних абітурієнтів, у медичні вузи хлинула сіра маса випускників шкільних коридорів, які за своїм рівнем підготовки ще 10 років назад не змогла б претендувати на успішне освоєння елементарних робочих професій «майстра машинного доїння» та «столяра III розряду» у профтехучилищах. І як результат – 50 % нинішніх та вчорашніх випускників медичних ВНЗів – то є медичний баласт, не здатний ні лікувати, ні діагностувати, ні  здійснювати реформи.  А з них же ліплять сімейних лікарів-спеціалістів, які апріорі повинні вміти і знати на порядок більше, ніж рядовий терапевт, педіатр, акушер-гінеколог і стати  професійним стержнем оновленої системи ОЗ..

Наступний крок – різке скорочення фінансування ВНЗів. Медичні інститути, які за помахом чарівної палички урядовців всі до одного стали університетами та академіями, (ще й в переважній більшості національними!) отримують з держбюджетного столу рівно стільки, скільки необхідно на оплату мінімальних викладацьких ставок та студентських стипендій, змусивши ректорів спішно перекваліфікуватись у господарників з головною біллю – чим заплатити за спожиті газ, тепло, воду, електроенергію, як розрахуватися з ремонтниками, постачальниками, будівельниками? Про якість навчально-науково-лікувального процесу вести мову стало  недоречно та й небезпечно для подальшого працевлаштування. Відрахування нерадивого студента стає епопеєю і музейною рідкістю....

Третій крок – спішне й всеохоплююче переведення медичних ВНЗів на кредитно-модульну систему навчання. Жодних заперечень – приєднання до Болонського процесу є реальною (але не єдиною) дорогою до загальносвітового освітнього простору. Але ж ми в черговий раз винайшли своє власне освітнє «ноу-хау» - український варіант кредитно-модульної системи навчання у медичних закладах найвищого рівня акредитації. Що це значить? Перераховую: реальна наповнюваність академічних груп 12 – 14 студентів  замість 6 – 8; співвідношення студент-викладач 10:1 замість бажаного 6:1 й рекомендованих 4:1; матеріальна база на рівні 60 – 80 років 20 сторіччя: персональні комп’ютери, електронні термінали, сучасні адаптовані підручники, інтернет-мережи на кожному робочому місці в аудиторії та гуртожитку «успішно замінюють» дерев’яна дошка й крейда в союзі з одним  застарілим комп’ютером на 10-20 користувачів. Замість багатопрофільних університетських клінік, де визначальними пріорітетами є пацієнт, професор, студент або ж інтерн, з’явились на половину, а то й на всі сто відсотків «прихватизовані» іменні лікарні, диспансери, денні стаціонари, діагностичні центри, в яких правлять бал головні лікарі, завідувачі відділень, крупні спеціалісти та високі управлінці і де некомфортно, на правах пасинків, почуває себе істинна нинішня і потенційна завтрашня медична еліта. Як вихід із становища – окремі університети  почали будувати власні спеціалізовані клініки – але ж вони, як правило, малопотужні, малопрофільні, та ще й на самоокупності.

І ще хочеться запитати у авторів реформи – якщо ми рухаємось до Європи, то як довго ще в медичних університетах України будуть існувати медичні стоматологічні факультети, які продукують спеціалістів з унікальним дипломом «лікар-стоматолог»? Для чого студенти фармацевтичних факультетів п’ять років гризуть граніт  практичної медицини, якщо реальним місцем їх працевлаштування сьогодні є аптечний кіоск, в якому необхідні професійні навики  швидше подібні до «оператора касового апарата»? Яке місце у запропонованій медичній реформі відводиться профілактичній медицині з нинішньою системою санітарно-гігієничного контролю? Як вписується в її структуру ще існуюча система санітарно-курортних оздоровниць і реабілітаційних центрів? Де в кінці-кінців знайдуть вживання своїм знанням і дипломам випускники з кваліфікаційними характристиками «фізична реабілітація» та «медична психологія», які вже добрий десяток років успішно штампують класичні університети, а з недавньої пори ще й медичні? Де медична складова державної програми пропаганди та реалізації здорового способу життя – без алкоголю, паління, наркотиків, зі спортивними клубами, реальними, а не обіцяними басейнами, реанімованою системою ДЮСШ? Чому на незвизначене «завтра» відкладається введення медичного страхування? Посилання Ірини Акімової на аналогію з дірявою трубою та непосильність ще одного соціального платежу для роботодавця навряд чи когось переконають. Для того, щоб вода не витікала з труби, її треба замінити, або хоча б накласти тимчасовий «бандаж». У обох випадках необхідні фінансові затрати – мусимо піти на ринок  і за реальний товар заплатити реальні гроші. А тут пропонується без жодної додаткової копійки перепланувати всю існуючу «систему водопостачання» (на початок в пілотному варіанті в трьох областях). А може логічніше було б у цих областях паралельно запустити і проект з медичним страхуванням? Ніякі найсміливіші проценти ймовірних страхових відрахувань не можуть порівнятися з уже існуючими тіньовими відрахуваннями, які «добровільно» здійснює кожен пацієнт медичної установи щодня у бездонні кишені «лікарських кас», «благодійних фондів», головних і рядових лікарів! То може ті платежі легалізувати й пустити на потреби системи охорони здоров’я, а не на потреби її регуляторів, які користуються повною безконтрольністю на усіх рівнях власних коридорів, тотальною корупцією та взаємоприхільністю?

Шановні урядовці і законодавці! Чи не здається Вам, що після футбольного Євро-2012 національним мегапроектом повинна стати не «гостроактуальна» ідея проведення зимової олімпіади 2022 року у Карпатах, а негайна реалізація повноцінної всеохоплюючої медичної реформи?! Дайте медицині додатковий бюджет Євро-2012 – і медична реформа дістає реальні шанси бути зреалізованою. При інших варіантах може статися так, що до 2020 року не залишиться не тільки здорових українців, які змогли б пробігти лижними олімпійськми трасами чи стрибнути з трампліна, а й професійних лікарів з вітчизняними дипломами, які зможуть надати кваліфіковану медичну допомогу іноземним спортсменам у випадку професійної травми чи банального апендициту. Соромно буде перед Європою, а вона нас не зрозуміє... В черговий раз.

З повагою

абітурієнт 1973 року,випускник 1978 року Тернопільського медичного інституту,

професор з 1991 року Луганського державного медичного університету,

завідуючий кафедрою з 2001 року Кримського державного медичного університету

ім. С. І Георгієвського

В. Пикалюк